Давньогрецька концепція природи й цінності історії

Предыдущая891011121314151617181920212223Следующая

Той запал, із яким давні греки відстоювали ідеал незмінного й вічного предмета знання, може привести нас до хибних висновків щодо їхніх історичних інтересів. Він може, коли ми читатимемо їх неуважно, навіяти нам помилкову думку, нібито вони не цікавились історією, десь так, як Платонів напад на поетів міг би наштовхнути нерозумного читача на фантастичне уявлення, начебто Платон недолюблював поезію. Аби правильно тлумачити такі речі, ми повинні пам’ятати, що жоден компетентний мислитель чи письменник не стане витрачати свій час на боротьбу з опудалами. Завзята полеміка проти якоїсь певної доктрини є непомильним знаком того, що це конкретне вчення посідає помітне місце в оточенні письменника і має велику притягальну дію на нього самого. Давні греки так жадібно ловили вічне якраз тому, що самі вони мали надзвичайно яскраве чуття тимчасового. Вони жили в таку добу, коли історія рухалася з дивовижною швидкістю, і в країні, де землетруси й ерозія

/75/

міняють лице землі з такою лютістю, яку навряд чи побачиш деінде. Вони бачили всю природу як виставу нескінченної мінливості, і їм здавалось, що людське життя серед усього того змінюється найсвавільніше. На відміну від китайців чи середньовічної європейської цивілізації, чиї концепції людського суспільства лишались заякорені при надії, що пощастить зберегти незмінними головні риси його культури, елліни ставили собі за найпершу мету дивитися прямо у вічі фактові, що така сталість є неможливою, і миритися з ним. Це визнання необхідності зміни в людських справах надавало грекам особливої чутливості до історії.

Знаючи, що ніщо в житті не може втриматися незмінним, вони навчилися звично цікавитись, які ж достеменно відбулися зміни, що, вони знали, мали статись, аби принести існування теперішнього. Їхня історична свідомість була, отже, не свідомістю споконвічної традиції, що формує життя поколінь за поколіннями в один однотипний взірець; це було усвідомлення шалених περιπετειαι [переворотів], катастрофічних змін з одного стану речей в його протилежність, від малості до величі, від гордині до приниження, від щастя до лиха. Ось як тлумачили вони загальний характер людського життя у своїх драмах і ось як переповідали окремі частини його у своїй історії. Єдине, що такий проникливий і критичний еллін, як Геродот, волів сказати про божественну силу, що порядкує ходом історії, було те, що вона φθονερον και ταραχωδες: вона тішиться тим, що псує і турбує речі. Він лише повторював (І. 32) те, що знав усякий грек: що сила Зевса виявляється у блискавці, Посейдонова — у землетрусі, Аполлонова — у моровиці, а могуть Афродіти — у пристрасті, що знищила враз і гордість Федри, й цноту Іполита.



Щоправда, ці катастрофічні зміни в умовах людського життя, які й були для давніх греків належною темою історії, лишилися незбагненні. Щодо них, то неможливе було ніяке επιστημη, ніяке довідне наукове знання. Але історія все одно мала для давніх греків певну цінність. Сам Платон стверджував 1, що правильна гадка (що є різновидом псевдознання, яке дає нам сприйняття того, що міняється) не менш корисна для

_____________

1 «Менон». — 97 а — b.

/76/

ведення життя, ніж наукове знання, та й поети зберігали своє традиційне місце в грецькому житті як навчителі засад здорового глузду, показуючи, що в загальному взірці цих змін певні попередні чинники звичайно ведуть до певних наслідків.

Причому впадало в око те, що надмірність в котромусь одному напрямку вела до різкої зміни в напрямку протилежному. Чому це було так, вони не могли сказати; але вони гадали, що спостереження достатньо підтверджують, що це саме так і є; що той, хто став надзвичайно багатий чи непомірно могутній, тим самим підпадає під особливу небезпеку скотитися в становище крайньої вбогості чи слабості. Тут немає ніякої теорії причинності; ця думка не є подібною до вислідів індуктивної науки XVII сторіччя з її метафізичним опертям на аксіому причини й наслідку; Крезові багатства не є причиною його падіння, просто для розумного спостерігача вони є лише симптомом того, що в ритмі владаревого життя відбувається щось таке, що ймовірно призведе його до падіння. Ще менше є те падіння карою за будь-що таке, що, в ясному моральному розумінні, може бути назване лиходійством. Коли Амасіс у Геродота (III. 43) розірвав свою спілку з Полікратом, він учинив це просто на тій підставі, що Полікрат надто вже купався у щасті: маятник надто далеко гойднувся в один бік і от-от мав гойднутись так само далеко в протилежному напрямку. Такі приклади мають свою цінність для того, хто здатен скористатися з них; адже він може появити свою власну волю, аби зупинити ці ритми у своєму житті, поки вони ще не сягнули небезпечної точки, й стримати свою жадобу влади та багатства замість потурати їй, щоб не довела до надмірності. Отже, історія таки має свою цінність; її повчання корисні для людського життя просто тому, що ритм його змін має схильність до повторень, адже подібні попередні події ведуть до подібних наслідків; історію значних подій варто запам’ятовувати для того, щоб користуватися нею як основою для прогностичних суджень, не довідних, але ймовірних; таких, що стверджують не те, що трапиться, а те, що може трапитися, вказуючи на моменти небезпеки в тих ритмах, які діють нині.

Ця концепція історії була прямою протилежністю концепції детерміністській, адже древні греки вважали хід історії гнучким і відкритим для оздоровчих модифікацій зусиллями достатньо освіченої людської волі. Ніщо з того, що

/77/

відбувається, не є неминучим. Той, хто от-от має бути втягнений в трагедію, насправді буває захоплений нею тільки тому, що він надто засліплений, аби розгледіти небезпеку. Якби він її розгледів, то зумів би остерегтися супроти неї. Таким чином ці давні греки мали жваве й справді наївне розуміння спроможності людини скеровувати свою власну долю, уявляючи собі цю спроможність як таку, що є обмежена тільки межами її, людини, знання. Та судьба, що нависає над людським життям, є, з цього грецького погляду, руйнівною силою тільки тому, що людина сліпа, не бачить, як спрацьовує механізм судьби. Навіть якщо виходити з припущення, що людина нездатна збагнути цей механізм, вона все ж таки може мати про нього слушні судження і є здатною, поки має такі судження, поставити себе в такі умови, де б її оминали удари судьби.

З другого ж боку, хоч які дорогоцінні ті повчання історії, цінність їхня обмежується нечіткістю історичного матеріалу; тому ж то Арістотель і сказав 1, що поезія — більш наукова за історію, оскільки історія є простим набором емпіричних фактів, тоді як поезія видобуває з таких фактів загальні судження. Історія розповідає нам про падіння Креза й про згубу Полікрата; поезія ж, відповідно до Арістотелевого уявлення про неї, робить не ці одиничні судження, а те загальне судження, що отакі дуже багаті люди зазнають падіння. І навіть це, на Арістотелеву думку, є лише почасти науковим судженням, адже нікому не зрозуміло, з якої такої причини повинні гинути багаті люди; цієї універсалії не довести за допомогою силогізму; але вона наближається до статусу істинної універсалії, бо ми можемо використати її як чільний засновок для нового силогізму, прикладаючи це узагальнення до свіжих випадків. Отже, для Арістотеля поезія є очищеною сутністю повчання історії. В поезії уроки історії ніскільки не стають яснішими, залишаючись недовідними й тому просто ймовірними, але тут вони подаються у більш стислій формі й тому від них більше користі.

Ось так давні греки уявляли собі природу й цінність історії. Виходячи із своєї загальної філософської установки,

_______________

1 «Поетика». — 1451, 5 і наст.

/78/

вони не могли розглядати її як наукову. Вони мусили вважати її, в основі, не наукою, а простим нагромадженням сприйнять. Яка ж тоді була у них концепція історичного свідчення? Відповідь буде та, що, у згоді з їхнім цим поглядом, вони ототожнювали історичне свідчення із розповідями про факти, як їх подавали очевидці тих фактів. Свідчення складаються з оповідей очевидців, а історичний метод зводиться до роздобування таких оповідей.


0392499248160185.html
0392516066820425.html
    PR.RU™